Осінній парк

Серед маленького містечка був гарний парк.
У ньому росло стільки різних квітів! Клумби з яскравими жовтими, червоними, білими та блакитними квітами мали різну форму.
А дерева…
Білокорі берізки -- стрункі красуні підіймали свої гілочки високо-високо, щоб сонечко ласкаво зігрівало їхні листочки.
Могутній дуб розкинув віти якнайширше, даруючи людям прохолоду у спекотній день, а менші деревця захищаючи від вітру. Його два брати і кілька синочків росли в оточенні лип.
Липи любили погомоніти з вітром, а їхні листочки весело погойдувались від цих розмов.
Кілька каштанів росли збоку. Вони були вартовими парку. Тому уважно спостерігали за всіма.
З іншого боку росли клени. Ці дерева любили увагу, тому розставляли свої гілки так, що одне з дерев було схоже на парасольку, інше – на квітку.
Лише верби опускали гілочки додолу. Одна верба все намагалась дотягнутися до фонтана, який по вечорах блискотів різними кольорами.
Влітку у парку було гамірно: голуби, ворони, горобці та синички прилітали сюди на поживу, діти веселились на майданчику, а дорослі прогулювалися доріжками чи відпочивали на лавочках.
Але наступила осінь.
Людей поменшало, пташки теж залітали рідше.
Та й сонечко пригрівати стало менше.
Вже не тільки берізки підіймали гілочки вгору, а й дуби та клени.
А листочки все одно почали жовтіти.
З кожним днем все більше листочків змінювали забарвлення.
Клени взагалі стали червоно-жовто-зеленими.
-- Що таке? Що відбувається? – питалися листочки у дерев.
-- Осінь прийшла! Менше тепла, -- відповідали ті.
Лагідний вітерець все сильніше задував-завивав. Аж поки перший листочок не зірвав.
Навіть необережний вітер зупинився.
Крихітний жовтенький березовий листочок поволі падав на землю, погойдуючись з боку в бік.
Іншим листочкам здавалось, що їхній братик танцює.
Через хвильку до листочка приєднався вітер. Він закрутив крихітний жовтий листок, то підіймаючи його вище берези, на якій він раніше ріс, а тоді опускаючи майже до самої землі.
Та ось вітерець трохи не розрахував сили, і малесенький танцівник налетів на кущ ліщини, зачепився на гілочку і залишився там висіти.
-- Зараз я тобі допоможу, -- прошепотів вітер, щоб не розбудити горішки, які ще набиралися сил.
Він легко-легко дмухнув, і жовтий березовий листочок приземлився на пеньочок, що залишився від тополі.
Звідки не візьмись прилетіла ворона, підібрала жовтого малюка і полетіла кудись вдаль.
Причепурений клен так уважно дивився їй вслід, що навіть не помітив, як з нього злетів жовто-багряний листок. Та такий великий, що сховав собою вхід до нори їжака.
-- Чудові двері, -- сказав господар. – Дякую, -- поклонився він клену.
За день по кілька листочків загубили липи і верба.
Наступний ранок подарував парку таке яскраве сонце, що дерева миттю прокинулись.
Білочка, яка жила на найвищому дереві парку – сосні, обдивилась парк, розмальований осінніми фарбами і поспішила за сніданком до ліщини.
Поки бігла, повз неї легенько кружляли тополині листочки, яких грайливий вітерець то підіймав високо вгору, то опускав до самої землі.
А, коли поверталась, листя вже лежало різнобарвним килимом.
Вітерець навіть у фонтан вкинув жовтий липовий та багряний кленовий листочок. Зелений каштановий, наче корабель, плавав у воді ще з вчорашнього вечора.
Сонце піднялося вище. Пташки весело співали, вітаючи перших відвідувачів парку.
По алеї йшла мама з візочком, за який тримався ще один синочок.
-- Глянь, яка краса. Давай побігаємо по листю і влаштуємо справжній листопад, поки братик спить.
-- А потім назбираємо листочків додому, будемо їх малювати, -- підхопив хлопчик.
За хвилину у парку лунав веселий сміх, який вітер розносив далеко-далеко.
І різнобарвні листочки зовсім не сумували, опинившись на землі, бо вони й досі приносять радість.

Про що співає дощ

Над землею сонно рухалась велика сива хмара.Вона вже кілька днів гуляла по небу, збираючи крихітні краплинки для рясного дощу.На півночі і на півдні, з заходу і сходу позбиралась вода.
І от нарешті хмара стала такою важкою, що навіть вітер її вже не міг поворушити.
--Зараз впаду! -- кричала найнижча краплинка, ледь-ледь тримаючись за хмару.
-- І я!
-- І я! -- почулось довкола.
Легкий подув вітерця збив першу крапельку.
-- КРАП! -- вона впала на металевий дах машини і розбилась на сотні бризочок.
Подружка-сестричка з тихесеньким плюском впала на пісок, і відразу ж зникла там.
А за ними посіялось:
--Крап-крап-крап! КРАП! Крап-крап-крап! КРАП! Крап-крап-крап! КРАП! Крап-крап-крап! КРАП!
На ледь пожовклі і легко зарум'янені сонцем листочки, на зелену ще травичку, на багряні ягідки горобини і калини, до таких же крапельок у озеро, на закриті пелюстки квітів, ніби вимагаючи від них відкритися, на дахи будинків і шибки вікон.
Тоді, стікаючи звідусіль, утворювали калюжі.
Але, якщо добре прислухатися, можна було почути справжню пісню дощу:
Ми траву вмиваємо,
Землю напуваємо,
У струмку скупаємось,
З гірки покатаємось,
По віконця стукаєм,
В озеро ми хлюпаєм,
З вітром танцювали,
Калюжкою стали.
Завтра сонце вигляне,
Нас теплом зігріє,
Станемо ми хмаркою,
Потім дощ посіє.
Вітер крапелькам став за музику, час від часу легенько завиваючи.
А вгорі хмара, що ще хвильку назад сіяла дощик, сонно потягнулась і заснула.
Настала тиша.

Стежинка серед лісу

Десь у лісі, серед білих снігів, дерев і кущів сховалась стежинка.
Спочатку її й помітно не було, лише ровчик невеличкий, що поспішав кудись вдаль.
Потім збоку то тут, то там з'явились дірочки, схожі на маленькі тунелі.
Це мишка бігала до своїх братиків на святкову гостину, а тоді всі разом повертались додому. Крихітні ніжки залишили на стежці ледь помітні сліди.
А слід за мишкою і зайчик пострибав.Він шукав собі місце для ночівлі з смачною корою неподалік. І опинився поблизу мишачої нірки.І, прямо на голову йому з гілки посипав сніжок.
Це прудка руденька білочка поспішала за горішками у схованку. Вона перебігла стежинку вгорі по деревах, і засипала зверху сліди копитець.
Поки ховався зайчик під ялинкою, від лісового джерельця спіший додому пишнорогий олень.
Він ледь не ступив на мишачу нірку, а, зачепивши рогами гілку, посипав зайчика пухким білим сніжком.
І за митт встав, як вкопаний. Прямо перед ним стояв вовк.
Сіроманець зголоднів, тому кинувся на оленя.
Довгі ноги понесли рогатого геть. А вовк побіг слідом, не помічаючи ні руду лисичку, що бігла назустріч, принюхуючись, ні біленького зайчика, що причаївся біля ялинки, ні білочку з шишкою вгорі.
Навіть мишка вибігла на стежину, але відразу ж сховалась.
А вовк оленя упіймав?
Може, стежка й про це розповість.

Неймовірна краса природи

Кленовий Листочок

Жив собі на дереві в міському парку звичайний Кленовий Листочок зі своїми братиками та сестричками Кленовичками. Він радів теплому весняному сонечку та легкому весняному вітерцю і нічого не віщувало біди, доки одного дня не відірвав його від любої домівки чорний вітер із величезної заводської труби. На щастя, Листочок не згорів у вогні осіннього багаття, не опинився на звалищі та не потрапив у каламутні води міської річки. Його історія набагато сумніша: цим чорним вітром його занесло у чудове місце, але повітря там було забруднене якимись шкідливими домішками. Кленовий Листочок від того повітря аж пожовтів, але він на це не зважав, бо дуже сумував за своєю сім’єю. Сів на травичку — і заплакав, а з-під трави щось вигукнуло:
— Ой, хто сів на нас?
Маленький Кленовий Листочок злякався і відбіг декілька своїх маленьких кроків, витираючи сльози, здивовано запитав:
— Хто ви?
В один голос вони викрикнули:
— Ми маленькі сестри-роси
День і вечір зустрічаєм.
А сонечко виходить —
Ми швиденько зникаєм.
А ти хто, чужинцю?
Ми тебе не знаєм.
— Я — Кленовий Листочок.
І він почав розповідати свою історію, як сюди потрапив, що дуже хоче повернутися додому. Він запитав: чому в цьому місті ніхто не живе і чому тут таке важке повітря.
Роси розповіли, що колись тут жило багато тварин і росло багато дерев, але всі пішли з цього місця шукати кращого життя, оскільки це повітря погано на них впливало, а деякі хворіли й гинули. А все це через Чорного Ворона, який хоче знищити всю природу. Він виготовив таку речовину, що забруднює повітря, і тому їм дуже важко дихати. Його ніхто ніколи не бачив, оскільки він живе в замку, куди ніхто не наважився зайти, але всі знають його історію: коли той був маленьким, то його батьки загинули від вітру. Ворон сказав: «Я помщуся всій природі».
Із того дня він у своїй лабораторії виготовляв речовину, яка й забруднила атмосферу.
Кленовий Листочок сказав:
— Я піду до замку!
Роси вмовляли не йти, говорили:
— Ти загинеш!
Але все-таки він пішов. Дійшов до замку, відчинилися двері, і він опинився там. Звідусіль було чути дивні звуки і Кленовий Листочок трішки боявся. Ворон напустив на Листочка якусь дивну істоту, схожу на велетенського жука, який хотів його з’їсти. Бідолашний Кленовий Листочок побіг і потрапив у незвичну кімнату. Це була лабораторія Чорного Ворона. Листочок обережно ходив по ній, розглядаючи все навкруги. Побачивши на столі блискучу яскраво-червону книгу, вирішив її розглянути. Гортаючи сторінки, натрапив на звістку про те, що забруднює атмосферу. Побачив запис, зроблений літерами — тут мовилося про протиотруту цього зілля. Але не встиг прочитати, як до кімнати зайшов Чорний Ворон. Побачив Кленового Листочка, дуже розгнівався і почав нападати на нього. Листочок тікав у різні кутки, тому що не міг протистояти такому суперникові. Знеможений Кленовий Листочок раптом опинився на полиці з різним зіллям. Чорний Ворон наближався. Маленький Листочок розгубився, схопив найближчу пляшечку із зіллям зеленого кольору — і вилив на Чорного Ворона. Той упав на землю, а його пір’я стало білого кольору. Кленовий Листочок не розумів, що сталося. Взявши пляшечку, прочитав: «Зілля Добра». Чорний Ворон став добрий, як колись був у дитинстві. Почав виправляти свої помилки і в цьому йому допоміг Листочок. Вони зробили повітря чистим і свіжим, як колись. Усі жителі цього містечка повернулися в чарівний край, що зацвів красою і радістю.
Через колір пір’я і добрі вчинки Чорного Ворона прозвали Білим. Здається, усе налагодилося, але Кленовому Листочку було зовсім невесело: він сумував за своїми братиками та сестричками. Йому дуже хотілося потрапити додому, але він не знав як. Білий Ворон підійшов до Листочка і сказав: «Сідай на мене, я тебе відвезу додому». Вони літали довго, але все-таки знайшли домівку Кленового Листочка. Подякували один одному і попрощалися, як найкращі друзі.
Отже, навіть від однієї людини залежить майбутнє не тільки маленького Листочка, якого вітром носило по світу, але й Планети, що може загинути у Всесвіті, як маленький листочок.